Не тільки алекситимія: темні почуття мучать нас доти, доки ми не висловимо їх словами
"Що ти зараз відчуваєш?" — це питання можна почути за різних обставин: від першого побачення до сесії з психологом або присутності на похороні. Але як ми відповімо на нього і чи відповімо? Чи завжди нам виходить розпізнавати свої почуття і висловлювати їх словами? У алекситиміків – ні. Психоаналітик Том Вулдрідж, завідувач кафедри психології в Golden Gate University у Сан-Франциско, розповідає про те, коли і чому ми не можемо артикулювати свої почуття, що таке алекситимія і чому нам так важливо вчитися висловлювати афекти через слова та образи.
"Джейн" - тип клієнта, знайомий кожному психотерапевту. Вона страждає, можливо, дуже сильно, але всіляко чинить опір тому, щоб одягнути в слова свої почуття та внутрішні конфлікти, які є причиною її страждань; а якщо й висловлює їх словами, то вкрай скупо. Джейн може пов'язати свою тривогу з чимось конкретним: вона боїться набрати у вазі, страждає через форму носа або каже, що не може контролювати потяг до алкоголю. Але якщо попросити її докладніше розповісти про те, що ж у неї на душі, Джейн впаде в ступор і повернеться до вже знайомої початкової скарги, а може, зовсім відхилить це питання. Однак невдовзі психотерапевт виявить, що вона не просто стримує себе — навпаки, Джейн не може повніше описати свої внутрішні переживання.
Такі люди, як Джейн, є алекситиміками — термін був придуманий американськими психоаналітиками Джоном Кейсом Неміа та Пітером Сіфнеосом у 1970-х роках, походить від грецького a («без»), lexis («слова») та thymos («емоції»). Алекситимія відноситься до групи особливостей, серед яких складність визначення та опису суб'єктивних почуттів, недиференційована фантазія та стиль мислення, що фокусується на зовнішніх подразниках, а не на внутрішніх станах.
Проте навіть до введення терміну психоаналітики часто описували клієнтів з явною алекситимією, які зайшли в глухий кут через своє конкретне мислення, обмежену емоційну свідомість і зневажливе ставлення до своїх внутрішніх переживань. Ці люди були схильні до розвитку так званих соматичних симптомів (фізичні нездужання, на кшталт скарг на тілесний біль чи втомау та компульсивної поведінки для регулювання своїх почуттів — наприклад, переїдання та зловживання алкоголем.
З того часу лікарі спостерігали алекситимію серед людей з діагнозами широкого спектра проблем психічного здоров'я, включаючи посттравматичні стани, наркотичну залежність, розлади харчової поведінки та панічні розлади. Велика кількість проблем, з якими пов'язана алекситимія, є підтвердженням того, що якщо людина не може висловити свої почуття у символічній формі (через слова чи образи), то невиражені емоції шкідливо впливають на фізіологію — що проявляється через соматичні симптоми.
Чого не вистачає алекситимікам, то це здібності, яку Немія в 1977 році назвав «психічним виробленням» емоцій. Алекситимія — крайня форма дефіциту, який, однак, по-різному присутня в кожній людині. У той час як одні намагаються словами висловити хоч якісь почуття, інші можуть вишукано й витіювато розповідати, наприклад, про переживання у зв'язку з їхньою творчою діяльністю, але при цьому замовчать про свої особисті стосунки. Розвиток цієї здібності — психічного вироблення емоцій — завдання довжиною в ціле життя для кожного з нас. Це наріжний камінь психологічного самопізнання. Крім того, відмова пацієнта розвивати цю здатність в ході психотерапії є одним з найпоширеніших факторів, що негативно впливають на успіх лікування.
Щоб пояснити, що мається на увазі під психічним виробленням емоцій, ми повинні спочатку розібратися з термінами «афект», «емоція» та «почуття». У 1917 році Зигмунд Фрейд з властивим йому даром передбачення описав афекти як складні переживання, які включають певні рухові іннервації або розряди і певні почуття. З того часу психологи визначили емоції як нейрофізіологічний та моторно-експресивний компонент афекту (тобто те, що відбувається в тілі), а почуття як суб'єктивний, когнітивно-емпіричний компонент (тобто «як це відчувати конкретну емоцію»). Тим часом термін «афект» охоплює як емоційний, так і чуттєвий компоненти.
Для наших цілей давайте розсудимо, що афект виражається в чотирьох різних «регістрах»: соматичному, моторному, уявному та словесному (слідуючи моделі, вперше запропонованої франко-канадськими психоаналітиками Сержем Лекурсом та Марком-Андрі Бушаром у 1990-х роках). У соматичному регістрі афект виражається через внутрішні фізіологічні відчуття, тілесні порушення та травми. Саме так афект вперше відчувається в дитинстві через біль, напругу, тепло або нудоту, у внутрішніх органах, голові, м'язах і на шкірі. Протягом усього життя тіло залишається нашим граничним емоційним тлом — місцем, де будь-який досвід, який ми не можемо усвідомити, залишає сліди.
Наступним кроком за складністю, також доступним для немовлят, є моторний регістр, до якого відносяться поведінка та дія м'язового тіла, включаючи його позитивні та негативні прояви (наприклад, посмикування та стимуляцію, але також мовчання та нерухомість). Дитяче ерзання, корчі, крики та посмішки – все це рефлексивні прояви тілесних афективних відчуттів. Та й дорослі в рівній мірі використовують фізичну активність для вираження афекту: бійки на шкільному дворі, грюкання дверима, захоплені обійми також відносяться до досліджуваного регістру.
Наступним кроком у ланцюгу, що з'єднує тіло і розум, є уява, яка включає використання ментальних образів і сцен для представлення базових станів тіла. Його зміст може набувати форми образів, виражених у снах, фантазіях та метафорах. Це ключовий крок, оскільки це перший регістр, який використовує символи для представлення афекту. Важливо, що символи можна об'єднати, щоб створити складніші смислові структури. Зверніть увагу, що не всі уявні висловлювання афекту мають цю якість однаковою мірою: взяти хоча б галюцинації, які часто сприймаються як «речі в собі», без символічних якостей. Психотерапевт допомагає клієнту висловити словами афекти, що залишилися нерозпізнаними.
Зрештою, вербальний (словесний) регістр відповідає за прояв афекту в мові, словах та оповіданнях, поясненнях та прозріннях. Це вершина нашої емоційної архітектури, що дозволяє нам пов'язати минуле і сьогодення, зберегти досвід і досліджувати його з різних боків, поставити свої емоції на «паузу» і поєднати хоча б частково ті розриви, які поділяють нашу особистість.
Як стверджував британський психоаналітик ХХ століття Дональд Віннікотт, афект - це, перш за все, тілесний досвід для немовлят, і тільки при сприятливому інтерсуб'єктивному середовищі - маються на увазі відносини між матір'ю і немовлям - «психосома» починає розвиватися через психічну розробку афекту. Психотерапія певною мірою схожа з описаним досвідом. Відносини між терапевтом і клієнтом створюють новий інтерсуб'єктивний простір, призначений для стимулювання психічного опрацювання емоцій — тобто опрацювання афекту в образах і словах, і зв'язування цих образів і слів із зростаючою складністю та витонченістю. Психотерапевт, як і «досить хороша» мати, допомагає клієнту висловити словами ті емоції, які раніше залишалися нерозпізнаними та неопрацьованими.
Уявімо, що «Джейн» бореться з переїданням, споживаючи величезну кількість їжі, часто до фізичного болю. У ході спільної роботи за допомогою дослідження, що охоплює кілька попередніх тижнів, ми виявляємо, що до випадків переїдання Джейн відчувала ледве усвідомлюване нею самої почуття гніву по відношенню до своїх колег на роботі, які приймають як належне її готовність звалити все на свої плечі. Насправді, я пропоную можливість такого трактування після того, як Джейн робить необережне зауваження про те, що допізна затрималася на роботі — в черговий раз перед тим, як зупинитися в ресторані швидкого харчування на шляху додому. Ми починаємо виявляти інтерес до її досвіду гніву в цілому, і на наступних заняттях Джейн описує фантазію (тобто образ), ніби вона навмисне проливає каву на стіл свого боса, псуючи ретельно розкладені папери.
Моя інтерпретація переїдання Джейн полягає в тому, що, як і багато клієнтів, вона щосили чинить опір перевести афекти - багато з яких можуть бути описані як «темні почуття» - в слова та образи, щоб їх можна було доопрацювати і піддати рефлексії. Без цієї здатності ненажерливість стає для Джейн останньою з можливих спроб регулювання небезпечних та неконтрольованих емоцій. Прагнення вживати велику кількість їжі - це «моторний шлях», через який вона може висловити свої афекти, що приносить тимчасове полегшення, перш ніж цикл починається знову. Ми з Джейн прагнемо опрацювати її афекти, щоб пов'язати отримані в ході спільної роботи образи у складніші системи. Ми детально поговоримо про відносини Джейн із почуттям гніву протягом усього її життя, у тому числі про те, як із цим почуттям поводилися в її сім'ї. Згодом це забезпечить Джейн більш щільний ментальний буфер — імунну систему психіки, як її називають Лекур і Бушар, яка захистить її від внутрішніх і зовнішніх конфліктів, сприяючи рефлексії замість контрпродуктивним діям.
Сподіваюся, на цьому спрощеному прикладі видно, що проблема Джейн (алекситимія) вказує на завдання, до якого ми всі маємо включитись – займатися опрацюванням наших афектів через слова та образи, а також постійно осмислювати їх. Хоча більшість людей не є алекситиміками в клінічному сенсі, у всіх нас є «кишені» наших внутрішніх переживань — одні побільше, інші менше— які залишаються непроробленими. У психотерапії, як і в житті, раптове блискуче осяяння може бути дуже важливим, але саме по собі воно рідко призводить до сталого особистого розвитку та позбавлення емоційних страждань. На противагу цьому вдосконалення вище зазначеної здатності — психічного розвитку емоцій — у буквальному значенні забезпечує безперервне розумове, інтелектуальне зростання.