Ганна Затиркевич-Карпинська. Театральна зірка українського Ренесансу

Ганна Затиркевич-Карпинська — українська акторка часів Театру корифеїв. Одна з найталановитіших мисткинь своєї генерації.

За розповідями сучасників володіла магнетичною енергетикою та майже гіпнотичним даром впливу на глядачів. Мала шалений успіх у публіки, хоча здебільшого грала ролі формально другого плану. То був час, коли всі актори мали амплуа. Затиркевич-Карпинська вважалася «акторкою на ролі жартівливих молодиць і сварливих бабів». Однаково успішно та переконливо перевтілювалася в комедійних персонажів, за що прозивалася «радісної актрисою», та у негативних, точніше, складних за характером, як наприклад Ганна — мати Гната з п’єси Карпенко-Карого «Безталанна». Зачаровувала публіку виконанням українських народних пісень.

Після Театру корифеїв служила в Театрі Миколи Садовського та в Державному народному театрі під орудою Панаса Саксаганського. Загалом зіграла близько 130 різноманітних ролей.

Тло та оточення

Коли розповідаєш історії життя видатних митців (а Затиркевич-Карпинська саме з цієї когорти), варто пам’ятати, що зірки небесні не сяють окремо. Зазвичай вони об’єднуються в ту саму казкову сутність над головою, що поруч з моральним законом наповнювала священним трепетом душу вельмишановного Іммануїла Канта. А по-друге, зірками  — себто таємничими вогниками магічної вабливої краси вони стають лише на тлі нічного неба.

Стосовно зірок мистецтва ситуація тотожна. Задля розуміння їхніх вчинків, звитяг та досягнень важливо тримати у свідомості загальне тло відповідної епохи та професійне оточення митця.

Виходячи з вищевикладеного, ми присвятимо частину нашої розповіді історичному часу та людському простору, частиною яких була зірка театральної сцени Ганна Затиркевич-Карпинська.

Український Ренесанс ХІХ століття

З початку ХІХ століття, після виходу «Енеїди» Котляревського розпочався український Ренесанс. Ідеться саме про Відродження, бо до горезвісного Переяславського об’єднання з московитами в Україні панувала доба розквіту барокової поезії. Детальніше про це в нарисі: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

А потім вийшов указ Петра Першого від 1709 року про заборону друкарства українською мовою і подальші дії, котрі привели до того, що у кінці XVIII століття навіть Сковорода, котрий вочевидь відчував себе українським філософом, писав поезії та трактати російським суржиком.

Втім, після «Енеїди» багато що змінилося. З’явилися українські письменники, драматурги, композитори, діячі театру.

— 1834 року вийшла друком перша українська повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка.

— У 1838 році Євген Гребінка видав збірку ліричних поезій та байок «Малоросійські приказки».

— 1840-го світ побачило перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

— 1844 року Пантелеймоном Кулішем було створено перший український історичний роман «Чорна рада», котрий вдалося надрукувати лише у 1857-му.

— 1863 року відбулася прем’єра першої україномовної опери «Запорожець за Дунаєм» на музику та лібрето Семена Гулака-Артемовського.

— У 1882-му Марком Кропивницьким було засновано перший професійний український театр — Театр корифеїв в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

«Корифей» у перекладі з еллінського — «той, хто стоїть на вершині». Дійсно, акторський та режисерський склад театру абсолютно відповідав назві, яка, до речі, виникла не всередині театру. Так його охрестила публіка.

Саме з Театром корифеїв пов’язані імена зоряної плеяди перших українських акторок.

Жінки та творчість

Протягом тривалого часу вважалося, що справа жінок – надихати, тобто бути прекрасними дамами для лицарів та музами для митців. Але жінка – істота допитлива, це ще з часів Єви відомо. З розвитком цивілізації представниці чарівної статі почали поступову, але невпинну інтервенцію на територію у минулому виключно чоловічої діяльності. В тому числі і в мистецтві.

В Україні до того ж жінки взагалі особливі – розумні, сміливі та ініціативні, бо саме на них залишали господарство чоловіки, коли відправлялися у козачі мандри.

Тож як тільки українська культура почала входити в тренд, на її теренах з’явилися і талановиті творчі жінки: Ганна Барвінок (1828 р.н.), Олена Пчілка (1849 р.н), Марко Вовчок (1849 р.н.), Наталія Кобринська (1851 р.н), Ольга Кобилянська (1863 р.н), Дніпрова Чайка (1861 р.н) — це тільки літераторки.

А ще була композиторка — випускниця Варшавської консерваторії Людмила Александрова, авторка всесвітньовідомого  романсу «Дивлюсь я на небо» на вірші Михайла Петренка. На жаль, нам достеменно невідома дата її народження, але це вочевидь не пізніше 1850-го року.

Згадаємо також просвітительку Христину Алчевську (1841 р.н), засновницю Харківської  жіночої недільної  школи, єдиної на всю імперію, що мала власне приміщення, збудоване на кошти Алчевських.

І перейдемо до акторок.

Перші жінки українського театру

Усі вони грали в Театрі корифеїв. Але потрапили до нього різними шляхами.

Софія Тобілевич (1860-1953) до шлюбу з Іваном Тобілевичем (він же – Іван Карпенко-Карий) звалася Зосею Дитковською, вийшла із збіднілого польського шляхетського роду, сама здобула освіту, самостійно заробляла собі на життя, була хористкою в колективах Миколи Лисенка та Михайла Старицького (автора вірша «Вигук» на який написано романс «Ніч яка  місячна») і вже професійною акторкою познайомилася зі своїм чоловіком. Іван, зрозуміло  прийняв її та покохав саме такою, якою вона була.

 Ганна Борисоглібська (1867/8-1939) — білоруска за походженням. З дитинства жила в Україні, починала з аматорських вистав, учителювала на Харківщині, а потім отримала запрошення від Марка Кропівницького, після чого назавжди пов’язала життя з професійним театром. Чоловік Ганни Борисоглібської – теж актор, а ще і лікар Гнат Рокитянський, зважаючи на все, цілком позитивно ставився до професійних занять дружини.

Марія Садовська-Барілотті  (1855-1891) — оперна співачка (сопрано) та акторка. Дружина оперного тенора Дениса Мови. Сестра Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Блискучий талант у сукупності з відповідним родинним оточенням не залишали інших варіантів життєвої путі, окрім шляху на професійну сцену. Частина прізвища Барілотті у пані Марії є спадщиною від першого шлюбу та недовгого перебування у статусі італійської синьйори.

Марія Занковецька (1854-1934) — вважається примою українського театру. На відміну від своїх колежанок, задля вибору на користь акторської стезі була вимушена у 34-річному віці розлучитися з чоловіком, підполковником у відставці Олексієм Хлистовим. Далі і до останніх хвилин земного шляху акторки її головним коханням був театр.

І нарешті Ганна Затиркевич-Карпинська (1856-1921) — видатна акторка, співачка, одна з перлин трупи Театру корифеїв. Як і її подруга Занковецька заради сцени розірвала шлюб з першим чоловіком.

Ганна Ковтуненко-Прилуцька-Затиркевич-Карпинська-Кольцова

Ганна Ковтуненко (дівоче прізвище) народилася в селі Срібне Прилуцького повіту. Дебютувала на професійній сцені під псевдонімом, пов’язаним з місцем народження — Ганна Прилуцька.

Десять років виховувалася у Київському інституті шляхетних дівчат. Саме там театр став її пристрастю. Мала гарний голос, мріяла про вступ до консерваторії. Але батьки вирішили інакше і в 18 років видали дівчину заміж за поміщика Дмитра Затиркевича, що був на 20 років старший.

Чоловік досить індиферентно ставився до участі юної дружини у численних аматорських виставах, але став дибки, коли Ганна вирішила присвятити себе професійному театру. Справа завершилася розривом шлюбу.

Наступний обранець Ганни — лікар Карпинський у 1900 році брав її вже як знану акторку. У знак вдячності Ганна Затиркевич додала до свого прізвища другу частину – Карпинська. Власне чоловік був із роду Карпинських-Кольцових, але потрійне прізвище – це мабуть було б занадто навіть для театральної зірки.

Місто Ромни, або Крижова дорога долі

У кожного з нас траплялися ситуації, коли мойра виводить на крижову дорогу і людина, опинившись на перехресті, обирає шлях, котрий далі веде її у напрямку визначеному долею.

Таким перехрестям екзистенціального вибору стало для Ганни Затиркевич–Карпинської місто Ромни, що на Сумщині.

1882 року 26-річна заміжня пані Ганна Затиркевич у Ромнах зіграла матір головного героя Одарку в аматорській виставі по п’єсі Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Давно і безумовно закохана в театр Ганна після вистави отримала овації та захоплені відгуки глядачів, що остаточно обумовило її вибір на користь професійної театральної сцени.

Після першої вистави моя здушена любов до театру прорвалася,

– згадувала Затиркевич-Карпинська.

Чоловік (як ми вже зазначали) був проти і тоді Ганна, кажуть, застосувала свій магічний дар впливу на людей і так налякала законного, що той відпустив її назавжди. Невдовзі Ганна вже була у складі трупи Марка Кропивницького, котрого завжди шанувала як режисера, що навчив її професійній акторській майстерності. Сам Кропивницький скромно рахував себе у даному випадку лише кимось на кшталт ювеліра, у руки якого потрапив дорогоцінний камінь, що не потребував нічого окрім невеличкої тактовної обробки, яка підкреслить його і без того феноменальний природний блиск.

Повернення у Ромни

Другий раз Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська опинилася у Ромнах вже після революції у 1920 році. У той час колишні актори з трупи Миколи Садовського організували в Ромнах професійний театр, а Ганна Затиркевич–Карпинська після хвороби та негараздів революційного лихоліття перебувала в творчій відпустці у своєму домі в селі Блотниці на Черніговщині. За відгуками людей, що були вхожі до пані Ганни її дім виглядав як прихисток справжнього естета: картини, вишивки, килими, японський посуд. І квіти навколо.

Отримавши від друзів запрошення долучитися до нового проєкту, Ганна Петрівна із ентузіазмом відгукнулася і майже рік активно працювала в роменському театрі. Грала, навчала молодь акторській майстерності, читала просвітницькі лекції. Та невдовзі її життєвий шлях обірвався.

The Show Must Go On

Поховали Ганну Затиркевич-Карпинську в Ромнах, у місті, де одного разу вже кардинально змінилося її життя. І ось друга зміна — юдолі земної на райські кущі. Безумовно райські, бо окремим сюжетом у спогадах про пані Ганну проходить тема її великого та щедрого серця. Поруч з непересічним акторським даром Бог дав їй ще й не менший талант людяності. Актриса мала власну доньку, але крім того матеріально допомагала сиротам, підтримувала сім’ї молодих акторів, полюбляла пригощати та дарувати.

Ганна Затиркевич-Карпинська зійшла на небеса 1921-го року. А за деякий час (1925-го) в місті її останньої гастролі з’явився новий театр, що взяв на себе відповідальну честь носити ім’я видатної української актриси. Головним режисером нового театру став «майбутній український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію української культури  у нарисі Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову.