У Кремля справи кепські, тому знову "винна" Україна
Звинувачення України в тому, що на її території готують "бойовиків "Правого сектора" й інших подібних організацій для засилання в Білорусь, можна було би просто проігнорувати. Хіба мало що винаходять у Кремлі, де постійно потрібні вороги для внутрішнього й зовнішнього вжитку? До цієї ж риторики можна було б долучити і твердження міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова про 200 таких "бойовиків", начебто вже закинутих у сусідню з нами країну
Звичайно, за прикладом нашого міністра закордонних справ Дмитра Кулеби можна назвати такі московські заяви маячнею. Що, правду кажучи, так і є. Однак тут ми маємо справу не тільки із пропагандою в гіршому сенсі цього слова, а з далекосяжною політикою, яка, хоча й орієнтована на Білорусь, але безпосередньо зачіпає й Україну.
Сам факт того, що в білоруській революції звинувачують Україну, Польщу й Литву, а Держдепартамент за визначенням не випадає із загальної канви російської зовнішньої політики. Події в Мінську й інших містах доводять Кремль до стану, близького до істерики, яка частково переходить у паніку. У цьому сенсі вельми характерним показником є тон Володимира Путіна в його останньому інтерв'ю.
Зовні демонструє впевненість і бажання протистояти всім, але між рядків промайнуло очевидне занепокоєння. У такій ситуації в Москві вважають, що найкраща оборона – це наступ, і звідси погрози засилання російських правоохоронців. Як пише у своєму блозі російська політологиня Лілія Шевцова, "Президент Путін ... підтримав Лукашенка, пообіцявши йому "резерв зі співробітників правоохоронних органів" у разі, якщо ситуація "виходитиме з-під контролю". Це – путінське попередження й Заходові, і білоруській опозиції: "Ви отримаєте по руках". Іншими словами, не слід дратувати ведмедя з ракетами та ядерною зброєю. Начебто він у гніві страшний, і його дії непередбачувані, і свою зону впливу він охоронятиме будь-якими засобами.
Дивно все це, адже для подібних заяв і погроз немає ніяких підстав. Протестувальники поводяться мирно, немає нападів, жодна вітрина не розбите, лавки не перевернуті. Проте Путін вирішив за можливе саме тієї миті перейти до дипломатії відвертих погроз. Із чого б це.
Почнімо у хронологічному порядку з подій, які прямо або побічно пов'язані з кардинальною зміною міжнародної обстановки щодо Росії.
У Франції 18 серпня заарештували російського шпигуна. Це підполковник, який працював у натівських структурах в Італії. Його вистежили італійські контррозвідники, про що повідомили своїх французьких колег із Управління військової розвідки й оборонної безпеки (DRSD).
Інформація про це з'явилася 30 серпня на радіо Europe 1, а за кілька хвилин у його ж ефірі факт арешту підтвердила в інтерв'ю міністерка оборони Франції Флоранс Парлі. Як писала газета Le Monde, Москві тим самим посилали сигнал про неприпустимість подальших агресивних актів. Не тільки щодо Білорусі, але також й України.
У Парижі не приховують, що відповідь Путіна в телефонній розмові із французьким колегою Макроном про те, що він готовий сприяти перемовинам Лукашенка з опозицією, але той не згодний, окрім як нахабством не назвеш. Тому з Парижа прилетіла відповідь разом зі зміною ставлення до завершення будівництва газопроводу "Північний потік – 2". Франція демонстративно змінила своє ставлення з нейтрального на негативне. Причому публічно про це особисто заявив Макрон.
Далі почалася епопея з Навальним. Німецькі лікарі досить швидко визначили, що мають справу з отруєнням отрутою із серії "Новачок", про що дізналися в Москві. Деякий час знадобився на докладну перевірку й апаратне узгодження позиції.
Було очевидно, що реакція європейських країн і Німеччини насамперед буде набагато жорсткішою, ніж раніше в подібних випадках. Ось Путін і спробував зіграти на випередження й у своєму інтерв'ю вирішив за старими рецептами шантажувати Захід. Передовсім Білоруссю за допомогою так званих українських бойовиків і Київ заразом.
Судячи з усього, у Москві вирішили не панькатися й реалізувати план аншлюсу Білорусі у вигляді так званої поглибленої інтеграції. Для підготовки до Білокам'яної викликали міністра закордонних справ Білорусі Володимира Макея. За всіма ознаками підписання відповідних документів запланували на 10 вересня під час візиту Лукашенка до Москви.
У Кремлі явно не очікували масштабої західної реакції на справу Навального й підступи щодо Мінська. Треба сказати, що до цього сильно доклали руки Варшава, Вільнюс, Рига й Таллінн. На здивування Кремля до них приєдналися Прага та, що особливо неприємно, Будапешт.
Як і слід було очікувати, після деякої затримки Вашингтон почав говорити досить твердо. Під час візиту в Москву в кінці серпня перший заступник державного секретаря Стівен Біґан попередив Лаврова, що в разі підтвердження отруєння Навального реакція американського суспільства буде більшою, ніж реакція на втручання в американські вибори у 2016 році. Факт підтвердився, і слід очікувати подальшого посилення санкційного тиску.
Виникає питання – чому для подібних маніпуляцій обрали саме "українських бойовиків". Могли бути будь-які інші, і готувати їх можна де завгодно – й у Польщі, й у Литві.
По-перше, українська тематика видавалася зручнішою. На федеральних каналах кожна передача хоч про Хабаровськ, хоч про Башкирію, хоч про Байкал починалася й закінчувалася Україною. "Бойовики" з Польщі або Литви були чимось новим, про це не йшлося, а український "Правий сектор", "візитки Яроша", "бандерівці" та подібне звичні глядачам, тож їхнє використання не вимагає особливого пояснення. Якщо десь погано, то українські праві й "бойовики" з'являться обов'язково.
По-друге, Москва відверто роздратована тим, що не реалізується, в усякому разі – поки, план капітуляції Києва щодо врегулювання на Донбасі у кремлівському розумінні.
Це чимось нагадує ноту Сталіна через невирішення німецького питання в березні 1952 року. Тоді Москва пропонувала об'єднання й нейтралізацію Німеччини, до якої НДР мусила увійти, але так, щоб у ній усе залишилося без змін. Штазі, СЄПН, соціалізм та інші сталінські принади. Природно, що західні союзники за погодженням із урядом ФРН відповіли відмовою, і роздратований Сталін, який сподівався на підтримку Францією його плану, різко посилив міжнародну напруженість, зокрема, посиленням боїв у Кореї.
По-третє, українське керівництво й Захід попереджають, що так звані "бойовики" можуть стати приводом для порушення перемир'я на Донбасі й переход конфлікту знову в гарячу фазу. Неважливо, що їх немає у природі. Зрештою польських військових в атаці на радіостанцію у Ґлівіце теж не було, що не завадило звинуваченням і всьому тому, що сталося потім.
Москва потрапила в дипломатичну ізоляцію, і вихід шукає в посиленні агресивності. Наскільки їй це вдасться, залежить від єдності дій членів Євросоюзу т подолання мюнхенського синдрому. Насамперед Німеччиною і Францією.